Зателефoнyвав Батьko Вoлoді і ckaзав: ”Це Мuxaйло Івасюk. Володі більше нemaє… ” — «і заплаkaв..»

Ми з Назарієм Яремчуком якраз були в мене вдома, коли зателефонував Батько Володі й дослівно сказав: ”Це Михайло Івасюк. Левку, Володі більше немає, він загинув. Передай усім… ” — і заплакав.

Я лиш спромігся запитати: ”Коли? …” Михайло Григорович відповів, що похорон у вівторок, і поклав слухавку.

Деякі місцеві ”доброзичливці” з Чернівецького обкому Компартії нам “радили” нікуди не їхати і заборонили везти траурні вінки від обласної філармонії і обласного телебачення. Та нас це не зупинило.

На похорон Івасюка ми поїхали вчотирьох: я, Назарій Яремчук, письменник–драматург Анатолій Крим і звукорежисер з обласного телебачення Василь Стріхович. Тоді це могло коштувати всього: кар’єри, спокою, репутації.

Але Володя був нашим великим другом, і наслідки нас не цікавили. Їхали до Львова потягом, в купейному вагоні. На вокзалах намагалися прикривати стрічки на вінках, щоб не було зайвих запитань.

О 10–ій ранку ми вже були у помешканні Івасюка. Коли Мама Володі Софія Іванівна побачила нас, почала голосити: ”Левку, Левку…” Похорон трохи затримали, чекали на Софію Ротару, але вона не приїхала. Траурна процесія розтягнулася на багато кілометрів.

Весь транспорт зупинився. На тротуарах, узявшись за руки, стояли в ланцюгу молоді хлопці, охороняючи траурну процесію. Ніде не було видно жодного міліціонера. Для мене все відбувалося наче в тумані, в страшному сні…”

Левко Дутковський. Джерело

Share
error: Content is protected !!